Тваринний світ в родині

44

Зміст:

  • Очевидні переваги
  • Чотирилапі посередники
  • Третім будеш?
  • (Не)корисний заступник
  • Секретний агент сепарації

Чи можна не любити домашніх вихованців? Не можна — впевнені ті, хто тримає вдома собаку чи кота. Більше того, часто ми прив’язані до них навіть більше, ніж до членів сім’ї або друзів… Що ховається за настільки сильними почуттями до братів наших менших, розповідають зоопсихолог Олена Федорович і сімейний психотерапевт Ганна Варга

Переважна більшість городян-власників собак і кішок вважає своїх домашніх вихованців справжніми членами своєї сім’ї. Як це відбувається?

Очевидні переваги

Ми до них прив’язані, ми залучені в їхнє життя емоційно. Ми готові витрачати на догляд за ними свій особистий час і великі гроші на їх грумминг, на походи до ветеринара та пошуки корисних корми…

Ми терпіти всі незручності, пов’язані з їх змістом: їх шерсть, яка, здається, вже всюди в будинку, їх специфічні запахи. Заради чого всі ці жертви?

До останнього часу всі психологи сходилися на думці, що наявність домашнього вихованця в будинку грає позитивну роль. Скажімо, у присутності своєї собаки дитина, яка не вміє концентруватися і у нього погано виходить заучувати вірші, раптом без запинки читає їх напам’ять. Літні люди знаходять у спілкуванні з домашніми улюбленцями відсутні їм емоції.

Нам подобається спілкування з домашніми тваринами тому, що воно емоційно безпечно, передбачувано і зрозуміло. Ми знаємо, що, коли переступимо поріг будинку, улюблений кіт почне голосно бурчати і тертися об ноги. І скільки ми не будемо кидати м’яч, наша собака обов’язково принесе нам його в зубах.

Спілкування з братами нашими меншими, дійсно, приносить нам задоволення і заряджає позитивом, воно для нас комфортно. Адже ми розмовляємо з ними, ділимося своїми секретами і переживаннями, вважаючи, що тварини нас слухають і все розуміють. Інакше кажучи, ми завжди впевнені в тому, що на будь-яке наша дія або навіть слово ми отримаємо від них емоційну зворотний зв’язок, що для нас дуже важливо.

Загалом, наявність собаки або кішки будинку має багато переваг. Нам здається, що вони нас розуміють, ми відчуваємо їхню вдячність і симпатію до нас, емоційне розташування. Вони ніколи не будуть нас критикувати, приймаючи нас такими, які ми є. Адже собаці, за великим рахунком, не так вже й важливо, наскільки хороший чоловік її господар. Це чимось схоже на те безумовне прийняття, яке народжується у матері до власного немовляті. А адже саме його нам так не вистачає, коли ми дорослішаємо.

Погодьтеся, далеко не завжди нам настільки ж комфортно і безпечно знаходитися в товаристві інших людей, навіть дуже близьких. Адже вони бувають досить непередбачувані, найчастіше їх слова і вчинки можуть боляче поранити. Більше того, вони оцінюють нас, при цьому далеко не завжди позитивно, нерідко навіть критикують. У суспільстві людей ми часто можемо розраховувати на ті емоції, які отримуємо від спілкування з улюбленим собакою або котом. В цьому випадку не у кожного з нас знайдуться сильні аргументи в суперечці з автором відомого афоризму: «Чим більше я пізнаю людей, тим більше люблю собак».

І потім, тільки з домашніми улюбленцями ми відчуваємо себе більш могутніми і сильними. Адже їх життя, благополуччя і задоволення прямо залежать від нас і наших рішень.

А тактильні відчуття, які ми відчуваємо, пестячи домашнього вихованця, саме вони дарують нам заспокоєння, втішання.

І відповідь на питання, чому саме теплокровні шерстисті ссавці стають нашими домашніми улюбленцями, здається, досить очевидним.

Однак не все так просто. Ми стільки вкладаємося в наших домашніх вихованців не тільки тому, що це наш каприз і нам так хочеться.

Ми приписуємо нашим улюбленцям людські почуття, вчинки, емоції і думки. Не даремно нам часом здається, що ще трохи — і він почне говорити, і стане повноцінною людиною. Цей феномен називається антропоморфізмом.

Мова про те, що олюднений улюбленець нерідко перетворюється для нас на повноцінного члена сім’ї. Він включається в нашу сімейне життя. Не даремно деякі вікові пари, у яких немає дітей або діти вже виросли і покинули батьківський дім, ставляться до своєї собаці або кішці як до своєї дитини. Часто вони навіть зізнаються в тому, що до власних дітей вони таких сильних емоцій не відчувають.

Чотирилапі посередники

Останні дослідження не підтверджують висновків про виключно позитивної ролі собаки або кішки в розвитку родини. Мова про те, що ми, не усвідомлюючи цього, використовуємо наших улюбленців у якості посередників у відносинах з іншими її членами.

Нерідко саме наявність чотириногого друга в родині вже є симптомом брак у неї емоційної зв’язку певного типу. Інакше кажучи, тварина може пом’якшувати проблему, а може, навпаки, посилювати її. Але ніколи її не вирішить. Це завжди напівзахід.

Відомо, що домашній вихованець може «підтримати» сім’ю на різних етапах її розвитку, життєвого циклу. Більш того, його поява в родині ніколи не буває випадковим. Рішення завести собаку або кішку найчастіше виникає у найбільш, здавалося б, невідповідний момент — коли сім’я зазнає зміни (у момент вагітності дружини, відразу після народження дитини або коли йому виповнюється рік, 3 роки або 13-15 років). Воно пов’язане з тим, що з допомогою домашнього вихованця члени сім’ї будуть намагатися знизити психологічне напруження, тривогу, спричинені цими змінами. І, замість того щоб пережити їх, сім’я до них виявляється не готова, вона не може з ними впоратися. Тоді паличкою-виручалочкою стає чотириногий улюбленець. Більш того, в такі моменти вмовити сім’ю не заводити домашнього вихованця буває просто неможливо.

Домашні улюбленці часто стають членами сім’ї, з допомогою яких ми хочемо вирішити свої проблеми.

Третім будеш?

У сімейної системної терапії вважається, що тріада стійкіше, ніж діада. Інакше кажучи, сім’я з трьох осіб більш стабільна, ніж пара. Третій дозволяє двом іншим членам сім’ї знизити тривогу. Традиційно третім стає дитина. Це найбільш стійкий канал вираження емоцій дорослих: розмовляючи про немовля, батьки можуть навіть не торкатися тих складнощів у взаєминах, які виникають між ними.

У молодій родині, в якій немає дітей, або в парі, де дорослі діти вже відокремилися від батьків, щеня або кошеня психологічно заміщує… дитини. І для молодої пари, і для більш дорослої домашній вихованець може грати роль «ідеальної дитини». В цьому випадку він не дозволяє їм навчитися конструктивно вирішувати виникаючі конфлікти. І не дає можливості сім’ї перейти на наступну стадію життєвого циклу — завести дитину або відпустити дорослих дітей.

(Не)корисний заступник

Іноді чотириногий друг може заміщати не тільки дитини, але і іншого члена сім’ї. Скажімо, у випадку розлучення з агресивним чоловіком, який міг дозволити рукоприкладство, жінка заводить грозного, злого пса. Незважаючи на зусилля дресирувальника, господиня провокує собаку на прояви агресивної поведінки. У цій ситуації жінка відтворює звичну ситуацію «жертва — кат», яку переживала в шлюбі. У цьому випадку роль домашнього вихованця позитивної не назвеш. В іншій ситуації щеня або кошеня може допомогти пережити депресію, пов’язану зі смертю значущого члена сім’ї. Тут роль вихованця позитивна.

Секретний агент сепарації

Нерідко домашні улюбленці стають каменем спотикання у відносинах між молодими людьми. Вони використовують принцип — якщо ти не любиш мою кішку/собаку, значить, ти не любиш мене. Тим самим ховаючи навіть від самих себе свої страхи, сумніви й тривоги, пов’язані з партнером.

Скажімо, дівчина зустрічається з хлопцем, а у неї вдома живе кішка. У якийсь момент дівчині потрібно було прийняти рішення: з’їжджатися їм чи ні? Дівчину мучило питання: у молодої людини алергія на шерсть тварин, тому йому не дуже подобається її кішка, як бути? В результаті дівчина прийняла рішення розлучитися з чоловіком.

У цьому випадку кішка, сама того не підозрюючи, стала агентом сепарації. Дівчина насправді сумнівалася в собі і почуття молодої людини. Її тривога знайшла вихід, зосередивши всю увагу на кішку. Адже якщо б дівчина була впевнена в тому, що з цією людиною вона проживе своє життя, народить дітей і т. д., то її домашньому вихованцеві можна було б підшукати інших господарів.

В іншому випадку чотириногі улюбленці можуть грати позитивну роль, допомагаючи підліткам відділятися від постійно контролюючих батьків.

Олена Федорович,
Ганна Варга

Авторська стаття