Секрети дружного класу

15

Зміст:

  • Тільки вперед!
  • Хто може стати ідеальним класним?
  • Баба Яга як стимул
  • Про ізгоях…
  • …І лідерах…
  • Підводимо підсумки

Я змінила дві школи, тобто у мене було приблизно 70 однокласників. Але перебираю шкільні фотографії і розумію: половину імен просто не пам’ятаю! У пам’яті тільки ті, хто чимось виділявся. Ось, наприклад, загальна улюблениця Свєтка — комунікабельність у підсумку довела її до Сіетла, де вона теж припала до двору. Ось наше «інформбюро» Ірка. Тепер вона чимось керує у великому видавництві, але не здивуюся, якщо досі все про нас знає. А ось майбутній міністр.

Він, здається, нерозлучних друзів не мав: навчався щосили. Зате сьогодні по ТБ через день виступає як такого забудеш! А що з рештою?

«Вечір зустрічі? Ти ж знаєш, що я і так вся на розрив — діти, плита, розсада геть переросла вся… І ти серйозно думаєш, що при цьому мені важливо знати, як тепер виглядає Крайнов або ким стала Гусєва?» — обурюється моя шкільна подружка на пропозицію побачитися з колишніми однокашниками. Дивно — вона-то з ними все 10 років разом провчилася…

І все-таки є люди, які зі шкільними товаришами зустрічаються все життя. У чому секрет такої дружби?

Тільки вперед!

— Розвиватися, йти вперед, не озираючись на минуле, — це нормально, — запевняє психолог Жанна Шопіна. — Насправді довгі роки пам’ятають школу тільки ті, від кого вона зажадала великих душевних сил. Найгірший варіант — коли в класі плелися інтриги, і діти дружили групами один проти одного. Але могла бути, наприклад, нещасна любов. Або однокласники когось не брали, а йому дуже хотілося визнання. Варіант зі знаком плюс: учень був шкільним активістом і відчував себе потрібним.

Решта, виростаючи, переключаються на доросле життя. І в цьому немає нічого дивного: адже, на відміну від усіх інших колективів, шкільний клас утворюється багато в чому стихійно. Спочатку дітей не пов’язують спільні цілі, інтереси, темпераменти. І як складуться їхні стосунки в майбутньому, залежить від того, чи зможуть дорослі — в даному випадку, класний керівник — вибудувати яскраву позаурочну життя. Якщо пощастить, і вчитель зможе стати ватажком (в якому, до речі, в певному віці потребують усі діти), колективу — бути!

Не зможе — вибачте… Тому що тільки в тому випадку, коли педагоги спілкуються з учнями неформально, вони вже не просто «русички» і «математика», а люди, з якими є що обговорювати.

Головне — не плутати щирий ентузіазм з любов’ю до звітним заходів: якась газета «до святкової дати», зроблена з-під палиці, нікого не об’єднає.

Хто може стати ідеальним класним?

  • Завзятий походник, який і хлопців бере з собою в експедиції.
  • Дослідник, який зумів захопити своїм позашкільною інтересом учнів.
  • Інтелектуал, який водить дітей по музеям і театрам не тому, що так належить за програмою, а заради естетичного задоволення.
  • Волонтер, пробудив у школярів співчуття і бажання надати посильну допомогу нужденним.

Продовжити список ви можете і самі. Адже головне завдання — цікаво жити.

А от батьки, до речі, мало можуть допомогти в об’єднанні класу: підліткам менше всього хочеться бути схожими на своїх тат і мам. І метушитися тут марно.

Баба Яга як стимул

— Тим, як складаються відносини в класі, стурбовані, в тому числі, і шкільні психологи, — каже Олена Орлова, класний керівник 9-го класу. — Спеціальні тести проводять, аналізують результати… Але і без цього все можна зрозуміти. Мій клас, наприклад, нещодавно виклад з елементами твори писав. Так хлопець, який міг це зробити, написав всім, хто не міг. А самому собі — в останню чергу. А хлопчикові з Вірменії, який вчиться старанно, але з російською у нього проблеми, на всіх контрольних сусід по парті допомагає: «Не пропадати ж йому з-за того, що вони в Росію нещодавно приїхали!» — каже.

Як вдалося досягти такої взаємовиручки (бо взаємовиручка — це, безумовно, ознака дружби)?

— По суті, нічого складного, — знизує плечима Олена. — Ми після уроків багато часу завжди проводимо: ставимо вистави, конкурси танців влаштовуємо. З обов’язковим подальшим нагородженням. Діти — вони ж всьому ради: грамоти або оголошенням імені зі сцени. А починалося все з екскурсій: ми з 5-го класу разом з батьками возили хлопців по Підмосков’ю, по Золотому кільцю.

По дорозі зупинялися на пікнічку, діти смажили сосиски і були абсолютно щасливі.

До речі, до цього я в іншій школі працювала, так там на такі поїздки вмовити батьків було практично неможливо. Та й адміністрація позашкільну роботу не дуже вітала — ніхто не хотів зайвої відповідальності за дітей. Адже зрозуміло, що багато небезпек: дороги, відкриті простори, травми… І вчитель, за великим рахунком, не зобов’язаний на себе все це звалювати.

Звичайно, не все було безхмарно. Траплялося, що батьки мені дзвонили — намагалися поскаржитися на однокласників дитини, просили натиснути авторитетом. І ябеди в класі були. Але я все це припиняла. І завжди всі з дітьми проговаривала. Пояснювала: ми зобов’язані навчитися будувати спілкування.

За 5 минулих років склався кістяк класу, лідери, «праві руки» — назвіть як хочете. Але це люди, на яких я можу покластися. До нас, наприклад, в 7-му класі хлопчика перевели — хуліганський хлопець, безладний… Намагався порядки колишнього класу у нас насадити. Так мені і втручатися не довелося — хлопці вже самі могли і поговорити, і приструнити: «У нас так не прийнято». А на Новий рік ми новенькому роль Баби Яги доручили в шкільній постановці, і він, уявіть, захопився!

З хлопцями взагалі простіше. Інша справа — дівчинки. У них більше проблем, аж до того, хто в що одягнений, хто як нафарбований — все обговорюється. У нас є дівчинка, яку у свій час намагалися «клювати». Багато в чому вона сама була винна: неправильно поводилася. Ми з нею про це багато розмовляли.

Про ізгоях…

— Ієрархія в будь-якому класі неминуча, — запевняє Юхим Рашкован, кандидат біологічних наук, доцент кафедри педагогічної психології МГППУ. — У будь-якому колективі є лідери і ведені. І ізгої, тобто діти з низьким рівнем адаптивності. Однолітки таких відчувають моментально і з задоволенням клюють. Але якщо когось гноблять, це не означає, що всі погані. Обов’язково є забіяка, яка всіх веде за собою. І тут дорослий повинен пояснити дітям, наскільки бридко їх поведінку.

Я колись у школі працював, зазвичай піднімав агресора і говорив: «Так, ти сильніше його. Але я сильніше і досвідченіше тебе і зможу з тобою впоратися. Уяви, я буду тебе висміювати і принижувати. Тобі сподобається?» Сенс в тому, щоб кривдник відчув себе на місці ізгоя.

А суперечності виникають між дітьми в обов’язковому порядку. Просто в дружному класі їх вдається вирішувати моментально і без агресії.

До речі, за моїми спостереженнями, програма агресивної поведінки носить вроджений характер.

І миротворці (ті, у кого найбільш розвинена програма врегулювання конфліктів) — теж від природи.

А ось вміння користуватися своїми програмами досягається в процесі виховання. В першу чергу — родинного: адже дитина неминуче засвоює манеру спілкування батьків між собою.

…І лідерах…

Коли Олена вчилася в 11-му класі, вони з татом потрапили в автокатастрофу. Результат — два місяці нерухомості на лікарняному ліжку. І тут сталося несподіване: в один прекрасний день палату наповнили однокласники. Всі 28 осіб набилися в маленьку кімнату, викликавши переполох медперсоналу. Спочатку всі були трохи розгублені: так вийшло, що цей візит був першим спільним заходом класу, в якому брали участь добровільно. Потім, оцінивши обстановку, народ швидко розподілив чергування: хто коли може підмінити батьків на їх «посту», хто возить домашні завдання. А диригували процесом три дівчинки. Які, до речі, подружками Лени і не вважалися…

Психологи на це сказали б, що ситуація виявила емоційних лідерів. Тому що, як стверджує їх наука, будь-яка група підсвідомо висуває лідерів ще на початку становлення. Як правило, при загальному замішанні ними стають ті, хто проявляє велику активність, обізнаність та щиру зацікавленість. Їх охоче вислуховують, до них звертаються за порадою. Це і є емоційні лідери. Пізніше визначаються лідери функціональні. Перше всі з радістю запрошують на дні народження. З другими охоче сідають на контрольних.

До речі, якщо в групі приблизно порівну хлопчиків і дівчаток, функціональним лідером частіше стає хлопчик, а емоційним — дівчинка.

А вже наскільки яскраво вони себе проявлять в шкільні роки, залежить від того, наскільки однокласники будуть зацікавлені один в одному.

Підводимо підсумки

Клас напевно буде дружним, якщо…

Пощастить з класним керівником. Тобто вчитель не просто педагогом з великої літери (що саме по собі вже чудово), але і виявиться захопленим людиною, здатним «заразити» своїм захопленням дітей.

Учнів не стануть час від часу перетасовувати (укрупнюючи класи або розділяючи на звичайні та елітні). Сьогодні, на жаль, це стало нормою. А адже щоб склався колектив, потрібно час. Відомі випадки, коли сдружившихся дітей починають ділити на «розумних» і «красивих», і частина відмінників не хочуть йти в чужий клас, опиняються у результаті в розореному колективі і, розчарувавшись, йдуть з цієї школи взагалі. Більшість дітей налаштовані скоріше на спілкування, ніж на навчання. Як це не сумно визнавати, але зубрилки і ботаніки — не самий дружній народ. У них просто немає часу на сторонні інтереси. Зате конкуренція серед таких учнів дуже жорстка. Утім, кожен новий клас неповторний. І, можливо, ваші діти відкриють свої секрети шкільної дружби.

Самі по собі. У кожному класі є діти, які випадають із сфери спільних інтересів. Наприклад, спортсмени. У них тренування 6 разів в тиждень — які вже тут походи і суботники!

Покоління next. Особливості нашого часу — діти після уроків стрімголов біжать додому, щоб спілкуватися один з одним у «ВКонтакте» або в «асьці». Психологи пояснюють це тим, що особисте спілкування вимагає зусиль, а в Інтернеті ти стаєш не зовсім собою, а певним чином. З цієї ж причини сайт «Однокласники» помітно пожвавив спілкування друзів дитинства.

Віковий ценз. Соціальний психолог Р. Кричевський запевняє, що вік класного керівника впливає на ефективність його роботи. Наприклад, для старшокласників найбільш придатними є класні керівники від 32 до 40 років. А найменш ефективні ті, кому від 50 до 56 років.

Авторська стаття