Пологи — суцільні мінуси

46

В останні тижні вагітності я повністю віддалася очікування, коли ж настане ЦЕ. Страху не було, було просто бажання прискорити подія. Я людина нетерплячий і чекати події, початок якого залежить не від мене — суцільна мука. Про пологи я читала і чула вкрай мало. Хоча цілком достатньо, щоб не чекати нічого хорошого. Тим не менш, на благополучний результат мене, сам того не бажаючи, налаштував головний гінеколог міста.

Коли я прийшла до нього на дурну обов’язкову консультацію (от цікаво, чому головними спеціалістами міста у нас, за рідкісними винятками, виявляються набиті дурні?), він закричав:

— Чому ти жодного разу не лежала у нас в стаціонарі?
— Навіщо? У мене все в порядку!
— Але у тебе 14 балів ризику!
— Але йде-то все добре!
— Тебе треба обстежити!
— Мене постійно спостерігають терапевт і пульмонолог. Ось результати функції зовнішнього дихання!
— У нас в березні одна з бронхіальною астмою померла, так у нас були страшні неприємності!

Останнє мене добило, так як я точно знала, що причиною смерті тієї жінки під час кесаревого була помилка анестезіолога. Любого дядечка вдалося довести мене до істерики, але не переконати лягти в лікарню. На всякий випадок я, правда, запитала у батька (мого терапевта за сумісництвом), наскільки потрібна ця сама госпіталізація. Він відповів, що лягати в лікарню заради спокою Черняєва — нерозумно. І я вирішила чекати пологів вдома. Крім того, я вирішила, що раніше цього козла не помру! Не дочекається!

До пологів я підготувалася у всеозброєнні: нові упаковки бекотид і вентолін вже за місяць до передбачуваного терміну лежали в пакеті, куди я складала те, що може знадобитися в лікарні. Лікар вважала, що я повинна народити 27 вересня. Але, враховуючи добрі традиції моєї родини, я додала до цього терміну ще тиждень і чекала початку жовтня.

І ось день Х настав. Точніше, ніч. Перейми почалися рівно опівночі. Але розпізнала я їх не відразу, так як боліла спина, а не живіт. Справа в тому, що у мене в анамнезі перелом хребта і будь-які болі в животі віддають в спину і навпаки. Коли я все-таки здогадалася, що це і є перейми, встала і взяла книжку «10000 питань про вагітність», годинник і почала засікати час від сутички до сутички. Коли перерви між переймами стали 5 хвилин, а тривалість переймів — 1 хв., я, як і написано в книжці, стала збиратися в пологовий будинок. Першим ділом відправилася в душ і вимила голову, знаючи, що наступного разу мені вдасться зробити це тільки після повернення додому: наші лікарні не розраховані на те, щоб елементарні гігієнічні процедури були доступні пацієнтам. Прокинувся чоловік і запитав: «Що трапилося?» Я відповіла: «Пора!» І він побіг за «швидкої». Поки він ходив, я включила телевізор. У програмі «Ранок» привітали з днем народження Армена Джигарханяна.

Потім ми спустилися вниз і стали чекати «швидку». Приїхала вона на диво швидко, благо від них до нашого будинку їхати рівно 3 хв. В приймальному спокої мені видали сорочку і косинку. Халати в той день, мабуть, не покладалися. Чоловік забрав мої речі і пішов. А я залишилася чекати, коли ж мною хто-небудь, нарешті, займеться. Санітарка неквапливо оформляла жінку, яка лягала на стимуляцію. Я ходила з приймального спокою і шукала п’ятий кут. Через годину зволили звернути увагу і на мене. І страшно розчулили питаннями: «Національність чоловіка? Твоя національність? Кількість шлюбів у чоловіка? У тебе?» Яке значення ці відомості мали для перебігу пологів, я так і не зрозуміла. Втім, як я переконалася потім, більшість питань у нашому пологовому будинку задають винятково для розширення кругозору персоналу.

Нарешті мене підняли в пологове. У передпологовій палаті нас було двоє: я і моя сусідка по будинку. Бувають і такі збіги в житті! Їй пощастило ще менше, ніж мені: привезли ввечері, але лікарям було возитися неохота, тому Ользі вкололи заспокійливе і всю ніч у неї йшли перейми кожні п’ять хвилин. Вранці почали колоти стимулятори.

Зайшла акушерка і заявила: «Щоб всі годині народили! Мені ніколи!» Потім мене оглянула лікар, довго розпитувала про форму і протягом моєї бронхіальної астми, потім віддала команду: «Підсилити!» Тільки потім я дізналася, що при бронхіальній астмі «посилювати», а тим більше окситоцином, можна тільки в самому крайньому випадку. Ні мій батько, ні гінеколог не попередили мене про це з однієї простої причини: їм не приходило в голову, що психічно нормальна людина може почати стимуляцію при переймах раніше, ніж через добу після їх початку, а через добу я б з ними здзвонилася!

Подальше піддається опису слабо. Хто на своїй шкурі відчув красу стимуляції, той мене зрозуміє. Найсмішніше — я не могла лежати! Дика біль в спині і різкий бронхоспазм! Я схопилася і почала дихати вентолин і бекотид! Потім зробила відкриття, що біль вщухає, якщо стояти на четвереньках. Зайшла санітарка і заволала: «Це ти що витворяєш?!! Ну-ка, ляж!» «Не ляжу!» — заволала я. Покликали лікаря. Вона подивилася на мене і сказала: «Гаразд, роби що хочеш, тільки не сиди у дитини на голові!» і пішла. Зайшла зав. пологовим будинком, стара знайома нашої сім’ї, розпитала про все і порадила: «Якщо що — кричи, ми всі десь тут». «Десь там», за моїми підрахунками, ходило три людини лікарів та стільки ж акушерок. Мою сусідку забрали на стіл.

Я залишилася одна. Почалися потуги. За порадою завідуючої я стала кричати. Зайшла лікар, подивилась та й заголосила: «Це ти робиш? Навіщо забруднила простирадло і сорочку?! Тобі ж у ній ще скільки ходити!» В голові промайнули спогади всіх знайомих, які стверджували, що в пологовому будинку сорочки і постільну білизну міняють щодня. З цими словами лікар зникла. Через годину зайшла санітарка і сказала: «Почекай ще 20 хвилин, і підеш на стіл». Хотілося відповісти не зовсім пристойною російською приказкою: «С..ть і народити не можна почекати», але сил вимовити що-небудь не було. Через 20 хвилин я видерся на стіл. Нічого більш незручного я в своєму житті не бачила. Перші слова акушерки були: «Перестань кричати, а то піду!» Зняла фартух, розвернулася і пішла. Я зажадала: «Ну підійдіть хоч хто-небудь!» «Так ніхто від тебе і не йде!» — пролунав голос з коридору. Що у них в коридорі було такого цікавого, для мене так і залишилося загадкою. По-моєму, коридор як коридор, лікарняний, синенький. Нарешті акушерка зволила підійти до мене і почала кричати: «Відкривай задній прохід!» І добре б, тільки кричала, а то вона намагалася пальцями відкрити його. Від цього у мене склалося враження, що я повинна народити саме через задній прохід. Коли після пологового будинку мене оглядав мій гінеколог, вона з ужам запитала: «Що там з тобою робили?! Звідки ТУТ така гематома?» Я чесно розповіла про всі дії акушерки, обличчя у доктора Бабаян витягнулося.

Але найцікавіше почалося потім. До мене підійшли відразу і лікар і акушерка і санітарка. Акушерка сказала: «Треба робити надріз. Головка не пройде». Лікар: «Пройде». А.: «Не пройде!» Ст.: «Минеться!» Я злякалася, що, поки вони сперечаються, дитина задихнеться. Ст.: «Ну раз хочеш — роби, але спочатку поклич анестезіолога, а то вона астматик». Тут я злякалася по-справжньому. Соня не дочекалася приходу анестезіолога і пробила в мені значну прогалину. Від і до. Більше розірватися я просто не могла. Вага дитини був 2.900, головка — 35 див. Прийшов-таки анестезіолог і заявив: «Астматик? Шийте так, вона потерпить». І пішов. Мабуть, порахував, що хтось нічого не робить — той не помиляється. Мені здалося, що шили мене години дві. При цьому лікар примовляла: «Не кричи, а то голка маленький, тупий, втрачу тебе — будеш знати». Потім мені під зад сунули кювету, на кшталт тієї, в якій виявляють фотографії, поклали на живіт лід і зникли. На годину. Ми лежали з сусідкою і слухали, як у сусідній кімнаті плачуть наші діти. Я подумала: «Якщо однією з нас зараз стане погано, інша не зможе покликати на допомогу». Через годину прийшла акушерка. Я попросила прибрати з-під мене кювету і лід з живота. «Потерпиш», — було мені відповіддю. Ще через півгодини прийшла завідуюча, і я почала благати: «Елеонора Марківна! Я більше не можу!» Вона подивилася мене і закричала: «що Ви робите? У неї живіт уже білий!». Потім мій лікар запитала, чому я сама не скинула все просто на підлогу. Відповісти їй я не могла. Напевно, була дуже виснажена. Дуже боліло все, що могло боліти.

Зрештою, нас перевели в палату. І я тут же встала і пішла дзвонити мамі. Вона дуже здивувалася, що мені дозволили ходити, а я ні в кого не питала! Та й не було нікому діла до мене. Потім прийшов чоловік і приніс їжу. Я доповзла до вікна і помахала йому рукою. По наївності я припускала, що найважче вже позаду. Але виявилося, що труднощі тільки починалися. Попереду мене чекала післяпологова депресія і різке загострення астми. Але це тема для іншої статті…

Варвара Галицька, [email protected]

Особистий досвід