Наші діти і природа

57

Електричка з протяжним гудком, вильнувши на прощання зеленим хвостом, зникла у лісовій гущавині. Кілька дачників поспіхом перебігають через залізницю і розсипаються по стежках до своїх законних соток з жаданим урожаєм. Ми з сином стоїмо на пероні, вдихаючи пряний серпневий повітря. Нарешті вдалося вирватися на природу! У місті залишився втомлений комп’ютер і всі важливі справи, а сюди, за двісті з гаком кілометрів, ми приїхали відпочити від пильних вулиць і автомобільного смогу.

Так, пощастило друзям, живуть на свіжому повітрі, ведуть здоровий спосіб життя, як мовиться, далеко від шуму великих міст. Два з половиною години на електричці, ще хвилин сорок на автобусі, а потім пішки три кілометри. А там свій будинок, банька, хлів з сонечком, поросям і пятком курочок, сад і город. Передчуваючи насолоду від чашки парного молока з малиною, ми наближаємося до автовокзалу. Вітерець доносить запах перегорілого масла, смаженого не перший раз м’яса та пива від кафе, розташованого неподалік. За брудним столиком під могильних вицвілим парасолькою сидять спітнілі мужики і оглушливо сміються сальним жартами, навколо літає цілий рій мух. Ми відвертаємося. Невеликий станційне селище не обійшли стороною блага цивілізації у вигляді пункту харчування швидкого обслуговування для когось це відпочинок, а ми приїхали за іншим.

Син кидається до тітоньки, ліниво обмахивающейся газеткою за візком з морозивом. Вид талого морозива його не надихає, і він обмежується пляшкою солодкої газованої води відомої фірми, слава Богу, прозорою, без барвників, від яких не відмити чашки. Автобус, зафырчав і випустивши хмарка чорної кіптяви, під’їжджає до зупинки. Мальовничий мужичок в брудній майці та лиснючому піджаку кольору мокрий асфальт з бахромою на рукавах обдає нас в останній раз сигаретним димом, викидає недопалок собі під ноги, смачно плює і видряпується в автобус. Ми слідом.

У салоні жарко, душно і пахне бензином, але ми думаємо тільки про прозорою кришталевій воді в лісовому озері і з легкістю переносимо ще годину в цій бляшанці. Після освіжаючої прогулянки по березовому гайочку, не звертаючи уваги на валяються подекуди пластикові пляшки та обгортки від цукерок, нарешті, ми наближаємося до місця нашого паломництва. Незважаючи на те, що я міський житель, легкий запах коров’ячого гною у дворі мене анітрохи не бентежить, парне молоко не йде ні в яке порівняння з розрекламованими молочними продуктами в яскравих упаковках, якими ми харчуємося в місті, а запашні яблука так не схожі на ті, глянцеві, з вітрин магазинів!

Чому ж виїзд на природу стає для міських жителів такою екзотикою? Та і саму природу відшукати стає все важче. У міських парках, покликаних освіжати повітря і служити місцем прогулянок старим і малим, більше немає злісних табличок «По газонах не ходити!», і всякий раз, наздоганяючи втік малюка, я натикаюся у високій квітучої зелені на рівний шар пожмаканих фантиків і пляшок. А рівний блискучий зелений колір листя і трави вже до середини літа стає брудно-бурим від кіптяви мчаться по проспектах машин і навіть проливний дощ не в силах їх відмити. Іноді по вихідним ми виїжджаємо в приміські парки, там повно відпочиваючих. Для переважної більшості необхідно звуковий супровід у вигляді грохочущего магнітофона і попелище для смаження шашликів. Натикаючись на такі місця стоянки неандертальців, поспішаємо обійти їх стороною — ми приїхали послухати пташок і дзюрчання струмків і річок. Останні, щоправда, скоріше нагадують стічні канави з застояною водою, подернутой каламутною піною, все з тими ж всюдисущими пляшками з-під прохолоджувальних напоїв фірм різного ступеня популярності. Ці продукти розвинутої цивілізації ми знаходимо навіть в глухих куточках дрімучого лісу.

І знаєте, що прикро? Що мій син, як і його однолітки, розуміє слова «екологія», «екологічно чистий», «здоровий спосіб життя» тільки як рекламну заставку, з додаванням без консервантів і барвників. Вся принадність валяющегося сміття його не чіпає, він сприймає це як частина пейзажу. Наші діти не бачать чистої травички і прозорих джерел, але зате знають, що під дощиком гратися шкідливо, тому що він радіоактивний або кислотний, і що сонце може вбити через озонових дірок в атмосфері. Тому малюки охоче мажуться сонцезахисними кремами, п’ють знежирене молоко і тільки натуральний йогурт, заїдаючи їх полівітамінами, вбивають мікробів милом з триклозаном, а комарів новомодними фумігатори. Все далі і далі ми відходимо від природи. Як же наші діти будуть боротися з екологічною катастрофою на Землі, якщо вони не бачать елементарних її проявів? І якщо їм ніде побачити всю красу рідної землі, крім як на дачі в кілька соток?

Наталія Федічева, [email protected]

Авторська стаття