Безпритульність: міф і реальність

48

Зміст:

  • Президент сказав…
  • Створення міфу
  • Міфи про безпритульності
  • Ліричний висновок

Президент сказав…

Триває чергова кампанія по боротьбі з безпритульністю (більше нагадує боротьбу з безпритульними)… На цей раз ініціатором її став президент. Слово президента — більше ніж наказ, виконувати його треба точно і в найкоротші терміни. Зараз вже складно з’ясувати, що саме мав на увазі президент, але чиновники зрозуміли його однозначно: безпритульних на вулицях бути не повинно. Заходи стали прийматися моментально, масштабно і безглуздо, демонструючи в черговий раз безмежний авторитет президента: навіть якщо незрозуміло що робити, але президент наказав терміново треба робити. Звідкись з’явилися вказівки прибрати безпритульних з вулиці протягом двох місяців, з’явився чіткий алгоритм дій, основна роль, в якому була відведена міліції…

Дійсно, вокзали звільнилися від безпритульних, так і в інших місцях їх стало зустрічатися набагато менше. Але що змінилося? Чи надовго ці зміни? Більш того, немає жодної реальної причини, по якій кількість так званих безпритульних має зменшитися. Їх батьки так само п’ють, не працюють, так само зривають своє зло на своїх дітей, школи так само прагнуть позбутися від проблемних дітей, або загнати їх в соціальні рамки, не вдаючись в труднощі життєвої ситуації кожної дитини… Змінилася тільки ступінь соціального тиску на дітей, які спробували піти від внутрісімейного насильства, та шкільного свавілля, так з’явилася метушня чиновників і смакування «полунички» пресою.

Я далекий від романтичного погляду на безпритульність, згідно з яким дитина стає беспризорником з прагнення до волі, бажаючи отримати нові відчуття, вирушаючи на зустріч пригодам. Майже десять років роботи в притулку для безпритульних дітей, досвід соціальної роботи з дітьми на вулицях, з батьками вихованців притулку — все це хороші ліки від романтики. Але складно повірити і в те, що безпритульність можна викорінити простим рішенням «вилучити з вулиці», як за помахом чарівної палички. Куди їх ще можна «вилучити», коли вони вже і без того багато навидались.

Але найбільше дивує те завзятість, з яким держава знову і знову наступає на одні і ті ж граблі: знову боротьба з симптомом (безпритульністю) або спроба косметичного ремонту розвалюється стіни, знову силові, репресивні дії, знову без уваги залишається думку фахівців або головними спеціалістами з дитячих питань знову стали спецслужби?!

Створення міфу

Тема безпритульності одна з найбільш благодатних. Всіх хвилює благополуччя дітей, не обуритися безпритульністю може хіба що дуже черствий людина. У той же час, підлітки на вулицях викликають у населення тривогу за свою безпеку. Для опозиції з’являється привід критикувати уряд. Для уряду зникнення безпритульних з вулиці стає гарним козирем у політичній грі. Але що ж таке сама безпритульність?

Найпростіша відповідь — це коли діти живуть на вулиці. А коли живуть на вулиці, а ночують вдома? Це бездоглядність, визначилися наші законодавці. А якщо хоче жити на вулиці, але живе ще вдома, тому що не випускають, вік ще не підійшов, боїться покарання, на вулиці холодно і т. д. — це хто? Причини проживання дитини на вулиці залишаються за кадром, хоча за логікою зрозуміло, що проблеми пов’язані з родиною, зі школою, з загальною соціально-економічною ситуацією в країні. Але залишається безліч питань: скільки безпритульних дітей на вулицях, чим вони там займаються і чому ж вони все-таки йдуть з дому?

Всі ці питання викликають живий інтерес у суспільстві. Чорнушні картинки з безпритульними регулярно з’являються на телебаченні, з’являються статті в газетах і журналах, проблема періодично обговорюється на засіданнях різних дум, уряду, приймаються постанови. При цьому часто виникає враження, що депутати і чиновники беруть інформацію про безпритульності з тих же газет і телепередач, що й інші громадяни.

Звідки беруть інформацію наші ЗМІ — одному богу відомо. Все стає значно зрозумілішим, якщо пригадати основну мету ЗМІ — бути цікавими для своїх споживачів, відповідати їх очікуванням: бути видовищними, давати «смажені» факти або заспокоювати. Зрозуміло стає і походження постанов уряду, заяв Думи і президента: таке враження, що ці заяви переслідують ті ж цілі, що і ЗМІ, плюс бажання чиновників відзвітувати перед президентом. І найголовніше політики хочуть показати, що вони працюють, вирішують проблеми, що ситуація під контролем, при цьому для вирішення проблеми вони готові витратити мінімум коштів, сил і часу, а результат повинен бути вражаючий виборців. В результаті основні кошти витрачаються на створення видимості роботи, видимості ефективності, тобто на міфотворчість.

Для того щоб бути дієвим, отримати поширення, міф має химерно поєднувати правду і вимисел, змішувати поняття. Правда створює основу міфу, надає йому правдоподібність, вигадка — заповнює прогалини, надає форму і визначає вплив. Ще одна важлива якість міфу — він зрозумілий і все пояснює (навіть якщо він похмурий і песимістичний). Реальність же ніколи не буває однозначною, знання про неї не бувають вичерпними. Розвінчання міфу — це поділ правду від вимислу, визнання сфери невідомості і, зрештою, зустріч з реальністю, яка може виявитися досить болючою.

Міфи про безпритульності

Безпритульників десятки тисяч в Москві і мільйони в Росії, але безпритульних ні хто не вважав! Тих безпритульних, яких показують по телевізору (брудних, обірваних, не живуть вдома) не так багато, вони є лише верхівкою айсберга «бездоглядності». А якщо бездоглядний, то, начебто, і проблема не так страшна. Правда, не хитромудро виходить?! З безнадзорностью, начебто, теж готові працювати і навіть звучать правильні слова про роботу з сім’єю, про профілактику (на жаль, тільки слова).

Всі безпритульні в Москві іногородні. А де вони не іногородні? Якщо Московський безпритульний попадеться в міліцію, він у більшості випадків віддасть перевагу назвати свою адресу і повернутися додому, переночувати. Таким чином, він стає бездоглядним. До речі, багато іногородні теж періодично повертаються додому, і в Москву їздять з причини крайньої убогості своїх батьків і рідного міста, де особливо не заробиш. І невідомо, у кого міцніше зв’язок з батьками, у московського бездоглядної або іногороднього безпритульного. Ось і проявляється безглуздість формальних критеріїв поділу. Якби московські безпритульні могли б їздити в Париж, вони б стали безпритульними. Цікава все-таки ця гра в слова!

Безпритульників у інших містах Росії (крім Москви і Пітера) немає. Суперечність одного міфу іншого, або навіть внутрішня суперечливість міфу — це звичайна справа. Якщо діти з Калузької області гуляють по Москві, вони чиї? Зрозуміло, що активність доведеться застосовувати того, кому вони більше заважають, а заважають вони скрізь, де б не перебували. Ось і вони подорожують між Калугою і Москвою.

З іншого боку, життя дітей у деяких сім’ях мало чим відрізняється від безпритульності (а життя в багатьох провінційних містах — від життя на вулиці).

Проблему безпритульності можна вирішити репресіями (по відношенню до дітей або батьків). А можна насильно змусити любити свою дитину, поважати батьків, пишатися своєю країною і т. д.? Можна відправити дитину з міліцією до батьків, відправити до притулку, поставити охорону, щоб не втік знову. Але ж він колись вийде або втече, зрештою, стане дорослим, і знову непідконтрольним. Що з ним робити тоді?

Можна оштрафувати батьків за невиконання батьківських обов’язків. Чи стане від цього краще дитині? А можна й позбавити їх батьківських прав. Але проблема все одно залишається і в інтернаті. І повернеться з новою силою, коли теперішні діти стануть батьками. А чи стануть?

Звичайна реакція дитини (та і не тільки дитину) покарання — не попадатися. Особливо якщо уникнути караної поведінки немає можливості. За що карають бездоглядних дітей? За безвідповідальність батьків, за прорахунки уряду, за неспроможність держави вирішити соціальні проблеми? Несправедливе покарання породжує опір, нездійсненні вимоги вчать обережності і спритності. Не важко передбачити зростання дитячої і підліткової злочинності.

На нормальне вирішення проблеми безпритульності немає грошей. Але гроші звідкись беруться на формальне рішення. Ми можемо відкрити безліч притулків, але діти із них будуть бігти, а міліція буде їх повертати. А неблагополучні сім’ї будуть поставляти нових вихованців. Таке враження, що відбувається симбіоз безпритульності і борців з нею. Вони разом ростуть і міцніють.

З’являються фахівці з соціальної роботі, але вони сідають вести облік і звітувати (на роботу з сім’ями знову не вистачає часу). І, звичайно, потрібно охопити все відразу. На одного спеціаліста 40-50 сімей. Звичайно, з кожною попрацювати не встигнеш, тому з усіма потроху, і ні з ким в реальності. А, може, зменшити сім’ї до 10-15 на одного фахівця, і почати працювати нормально? Але у звіті це звучить невнушительно, так і повного охоплення немає. І дивляться на цифри, а не на результат: скільки сімей охоплено роботою, скільки дітей забрали з вулиці, скільки повернули батькам… А надовго, і в результаті — це вже не важливо.

Так, усі проблеми вирішити не вийде, і точно не за два місяці. Але можна зробити щось. А можна відзвітувати за всі.

У Росії немає досвіду роботи з безпритульними (а якщо є — тільки у міліції). На це можна відповісти коротко: вже є. Правда, в основному у громадських організацій, правда, не завжди вдалий, але є. Існують навіть державні соціальні служби, що працюють з дітьми на вулицях. Але досвід їх роботи не отримує широкого поширення. Адже за це теж треба платити, а платити за невідоме наша держава не любить, вважаючи за краще старі, перевірені (нехай не виправдали себе) кошти.

Є й інша сторона проблеми: щоб впроваджувати нове, треба відмовлятися від чогось старого, а це приміщення, ставки, кошти, відомчі інтереси. А відмовлятися від цього ніхто не хоче.

Можна придумати єдиний «рецепт» для вирішення проблеми безпритульності. А можна придумати один рецепт для всіх видів нежиті? У кожної дитини своя доля, своя ситуація. І рецепт можна виписувати тільки після ретельної діагностики, враховуючи історію хвороби, характер перебігу захворювання. Ліки повинне бути адекватно хвороби, реабілітаційні заходи адекватні соціально-психологічної ситуації дитини та її сім’ї. Притулки необхідні. Але і у притулків повинна бути своя спеціалізація. А в рамках кожного притулку повинен бути індивідуальний підхід до кожної дитини. Дитина, яка прожила рік на вулиці (на вокзалі) зовсім не схожий на дитину, яка все життя прожила в кублі з п’яними батьками і до них потрібен різний підхід. Більш того, далеко не для кожної дитини підійде приміщення в притулок, беручи до уваги і той факт, що насильно утримати дитину в притулку не можна (не має сенсу).

Проблема безпритульності в Москві вже вирішена (чи вирішиться у самому найближчому майбутньому в зв’язку з відкриттям нових притулків, дитячих будинків, специнтернатов тощо). Це один з останніх міфів. Почався період звіту про виконання розпорядження президента. У пресі з’являється інформація, що в московських притулках пустують сотні місць («Московська правда» №11,18 березня 2002 р., «Метро»). Звітують про те, скільки безпритульних за цей час було «затримано» (1835) пройшли через відділення лікарень (1600) і притулки, скільки повернуті за місцем проживання, в сім’ї (802). Щоправда, не кажуть, скільки дітей надходило повторно (після пагонів), який відсоток пагонів, яка робота була проведена з сім’ями перед поверненням в них дітей (про роботу після повернення, до наступного втечі можна і не згадувати). І вже звичайно ніхто не знає, коли діти, повернуті в родини, знову повернуться на вулиці, адже більшість із них повернеться… І постарається більше не попадатися. Кримінальні кола надають досить надійні притулку.

За словами керівника Комітету соціального захисту населення Москви Ігоря Сырникова, на 18 березня в притулках міста налічувалося 363 вільних місць. У нашому притулку вільні місця бувають не більше 2 днів, а зазвичай стоїть черга. І, як не дивно, з москвичів. Але вражає ще й залізна логіка звітності: у тій же статті наводяться слова того ж людини про відкриття найближчим часом ще 9 притулків на 1100 місць! Так чи потрібно їх стільки, або, згадуючи слова класика, «краще менше, та краще»?

Ліричний висновок

За час роботи в притулку я не раз стикався з ситуаціями, коли не міг пояснити дитині, чому з ним щось роблять, не питаючи його думки. Двох братів і їх сестру в 7 годин ранку їх підняли з ліжка, заштовхали в міліцейську машину і в 8 привезли в притулок. І при цьому дітям нічого не пояснили. Їх мама пила, не працювала, в квартирі був бардак, діти почали прогулювати школу. Загалом, вони були справжніми бездоглядними… Коли я запитав їх, чому їх сюди привезли, вони сказали: напевно тому, що ми прогулювали школу. Я пояснив їм, що таке притулок (місце, куди потрапляють діти в біді, у важкій ситуації, і їм тут допомагають). Пояснив, навіщо вони тут (щоб допомогти їм нормально вчитися, мамі кинути пити і влаштуватися на роботу, і тоді, якщо все буде добре, вони зможуть повернутися додому). І вони зрозуміли. Коли вони до нас надійшли, їх охарактеризували як запеклих хуліганів, схильних до втечі, крадіжки, токсикоманії та бійок. За чотири місяці перебування у притулку не підтвердилася жодна з цих характеристик. Але це ще можна зрозуміти. Одного я не розумію: чому дітям не можна заздалегідь пояснити, куди їх везуть і навіщо це їм, чому їх думка не приймається в розрахунок, коли діють «для їх блага»? І ще я не знаю, як би я повівся на їх місці в їхньому віці, не став би я хуліганом, схильним до втеч, а може і забіякою того ж…

Ми не переможемо безпритульність, а точніше — брошенность дітей ні за 2 місяці, ні за два роки. Це робота на десятиліття. Вона потребує часу, коштів, професіоналізму і людяності…. І якщо ми говоримо, що діємо в інтересах дитини, давайте спочатку зрозуміємо, у чому його біда. І якщо у нас немає сил (або бажання) допомогти йому, це треба визнавати, а не прикриватися словами про «благо дитини». І немає великої різниці між тим, коли дитину повертають в питущу сім’ю, до вітчима, який б’є коли нап’ється, або позбавляють батьків прав, не спробувавши по-справжньому їм допомогти. В обох випадках дитина залишається лише об’єктом, позбавленим власної волі. А ким стають тоді дорослі? І, може бути, важливіше не творити міфічні результати в боротьбі з міфічними реальностями, а піти назустріч реальності і бути чесним перед собою, перед дітьми і суспільством, і, тим самим, зберегти (або створити) найважливіше для дітей, і не тільки для них, — людяність.

В’ячеслав Москвичев, психолог притулку «Дорога до дому».

Авторська стаття